Мой домик-Цуповград

Життя на паузі. Як це? ТИ жив все мав для життя і ось в одну ніч все втратили. Повернемося до життя? Додому? Коли? І так дуже багато людей. Хочеться жити,небагато треба для радощів,але не можна,бо нема свого. Навіть якщо щось заведешь,то з переїздом куди дівати,як перевозити? Сидиш,просто,нема бажання ні до чого. Діти теж так.Толком не можуть зрозуміти,що робити далі. Вчитися? Або просто чекати? Ломка у всіх. Їхати ближче додому,але куди? знімати? За які кошти. Шукати роботу? Для чого?
А як хочеться просто жити,тримати тварин,робити прості речи.Жах.Наробили ці…
Хочеться до батьків.Коли все це закінчиться?Боже,як важко,морально. Але будемо якось триматися.
В мене тут як щоденничок,усе збираю.

19 лайков

Ми дома, а в середині, в душі, така ж х…ня :people_hugging:

8 лайков

Напевно, в усіх тепер таке. А у вас ще й гаряче. Це ще набагато більше виснажує.

9 лайков

Як я вас розумію…
Я поїхала з дому в грудні 14. Залишились без нічого, та й ще повинні були всім доводити “ми не сєпари, ми нікого не звали” і нам хочеться до дому, бо то наш дім. Як було болісно почути зі сцени тернопільського театру про " оте бадилля, бур’ян, що росте на тому клятому Донбасі". Пережити " с Донецкой пропиской жильё не сдаём". Але ми вистояли, загарувалися, навчилися фільтрувати розмови і обіцянки, бути вдячні за найменшу дрібницю та добре ставлення, змогли й самі допомагати. Не нити, а радіти життю, кожної його миті!
Доречі, ми знайшли врешті решт де було все одно на нашу прописку та скільки в нас котів/ собак, а зараз і кіз. ( Ну майже). Зараз багато по селах хат здається. Можна знайти не дуже й дорого. Але там ви зможете щось тримати, садити, діти підуть до школи, гуртка ( це дуже важливо)
Не чекайте, що “две-три недели”… І до дому. Себе, дітей налаштовуйте, що то новий досвід, можливість побувати деінде. Не відмовляйтесь від маленьких мандрів до міста, до райцентру, до лісу чи озера. Шукайте нові враження. В кінці кінців, купіть банку молока та зваріть сир по новій технології.
Дивіться ширше на життя. Для чогось вам дан цей досвід. Всі живі, всі здорові, чоловік та діти поряд- оце головне! Ще життя попереду, не розкисайте і не дайте дітям просто чекати- ЖИВІТЬ , ДИХАЙТЕ НА ПО ПОВНІ ГРУДИ!

35 лайков

Супер сказано:heart::heart::heart::heart::heart::heart::heart::heart: тисячу сердечок.

5 лайков

Після такої промови , хочется жити. Дякую Ірино.

5 лайков

Немає за що, звертайтесь :wink:
Якщо серйозно, то хвилі відчаю, апатії, образи накривали й нас. Три роки поспіль ми трималися за надію скорішого повернення до дому, відчайдушно підтримували один одного, збиралися з новими знайомими з Донбасу щоб “вспомнить все”, не забути назви вулочок та кав’ярень, де були найсмачніші чебуреки/ пиріжки/хот-доги… Хтось не витримав, повернувся, а повернувшись знов збиралися та тікали.
Молодшій донечці було лише 10, коли вона в останнє вийшла з дому в шортах та майці, залишивши своє дитинство там. Зараз вже другий курс студентства. Вона дуже хоче до дому, який майже не пам’ятає, але сумує. Вона сто разів казала дякую, що ми не склали крила ( лапки), тягли, пихали йти далі. В 12 років їй довелося їздить самій за 87 км на підготовку до конкурсу в Київ, бо в нас не вистачало грошей їздить разом з нею.
За цей час багато рідних пішли на небо. В 20 - мама. Вона хотіла бути похована разом із своєю мамою, сестрою, братом, племінницею… Але ми не змогли поховати її в Донецьку. Поховали в Бахмуті… Щоб інколи можна було приїздити. А зараз там пекло. І замість кладовища… Жах.
Якщо все складається до купи, хочеться не просто вити- хочеться волати на весь білий світ!
Але. Життя триває! Син з невісточкою планують внуків, донька збирається у подорож по подружкам, що розкидані по Європі. А тут ще козенята- одне краще за друге. А я намалювала картинку будинка ( по номерах)- малювала при ліхтариках в січні- поставила собі перед очима і продовжую мріяти.

29 лайков

Дуже дякую за підтримку,і такі слова. Так треба щось робити,бо немає гарантії що скоро вже закінчиться,а сидіти так.Це просто скласти руки і чекати ,коли закінчиться,або постаріємо і все.
Круто написали. Дякую.Буду розмовляти зі своїми.

13 лайков

Аня, а якщо шукати хату вам в наших краях - Черкаська обл. схочите переїхать? Ну щоб з городом, хлівом, газом, з водою у дворі, З усіма зручностями важко знайти, таке вже давно розібрали.

5 лайков

Чесно кажучи, дуже тягне до Харкова,але боюсь,що ще зарано. Але так тягне.

2 лайка

Аню, на фейсбуці є група “прихисток”, там пропонують житло, там же ж створюють оголошення про допомогу в пошуку з конкретними умовами.
В інсті частенько мені випливає ( не пам’ятаю ім’я) як харків’яни на хуторі з закинутої хати зробили дуже цікаву хатинку.
Шукайте, стукайте і вам відкриють!

8 лайков

Всім привіт. Вже третя неділя як ми приїхали тобто повернулися,але не до себе,а в свою громаду,район,область.Чесно кажучи,коли тихо,то і жити можно,щось починати можна,але коли сирена,прильоти,то вже і серце в п,ятках. І думаєшь,не рано чи приїхали.? Як жалко дітей,що їм приходиться все це переживати,старичків та і всіх…
Хочеться скоріше щоб вже все владналося,перемоги. До батьків вже всього 300км,не 1000,а зустрітися не можемо. І дуже страшно ,коли сирена і сидишь дивишься і думаєшь будуть прильоти чи ні. Особливо увечері.
Живимо у будинку знайомих,самі вони виїхали з країни. Але двір малесенький тварин ніяк тримати.
Додому неможна немає світла,газу,інтернету.
А діти тепер взагалі не дуже повертатися хочуть,страшно,міни і дуже близько до тих нелюдів.

17 лайков

Що хочу сказать ,тримайтеся нада найти справу для дітей щоб вони були заняті і руками і думками тоді легше, я з під києва були прильоти сирени але любима справа допомогала урівноважитись але і зараз тільки розмови чую або сирени то не хочу а заікаюсь пока не заспокоюсь хоть зовсім закрить рот на замок бо аж стидно що нормально говорить не можу через заіання.
Тримайтесь ще трошки ще чуть чуть .

7 лайков

Новини нашого будинка. Ми з дітьми похворіли. Днем життя кипить, як вечір трошки непособі. А зараз дня три йще тривог більше стало. Були ночі гарні без тривог, і тиша. Так гарно. Чекаємо на перемогу, щоб жити.
Ще в нас вагітна кішка, там де ми жили їй не можна було в будинку жити, ось і нагуляла :grin:
Щось сьогодні вони мало їсть, зовсім відмовляється від їжі… Трошки курки поїла і все. А в неї і молоко козине, знайшла де купувати смачне поряд, і різноманітний сухий корм і мокрий.

11 лайков

Всім привіт. Як я вижче писала,чекаємо на кошенят,але я взагалі нічого про це не знаю,як дізнатися,коли це буде? Будиночок для цього потрібен чи ні,допомогати якось треба чи ні?
Які важливі ньюанси є з котятами та мамою кішкою.? Розкажіть будь ласка.

1 лайк

Кішка виношує кошенят десь 2 місяці,і якщо вона дуже до вас прив’язана,то роди не пройдуть повз вас,буде за вами бігати,щоб ви були поряд ,коли все почнеться.Зазвичай ,якщо кішка проста,не породиста,то роди проходять легко,без ускладнень.Облаштуйте десь затишний куточок для неї і майбутніх котенят.Куди малечу прилаштовувати будете?

3 лайка

Ще не знаю,получиться чи їх пристроїти.Сподіваюся,що будут люди,які захотять котика(кішечку)

3 лайка

Треба як підростуть, брати з собою кошенят туди, де гуляють діти. Якщо працює садочок, то до дитсадка, коли дітей забирають. хтось лише погладе-пограється, а хтось забере. До магазина, там може комусь з дорослих котика не хватає вдома.

5 лайков

Якщо десь є волонтери поряд,може нехай краще кицьку стерелізують?Бо це явище буде кожен рік,а бувають такі кицюні,що й двічі на рік приплод:)То буде потім проблема,діток роздати,зараз навіть породистих багато бездомних…тяжкі часи і для людей і для тварин.

3 лайка

Та надо пошукати. Вона то в нас раніше вдомі жила, коли була течка таблетку давали і терпіли в хаті. Нормік. А це ось пррсто війна викинула нас далеко, а їй в будинку не можна було ось і результат
А взагалі надо буде напевно…

1 лайк